Повітря гір та дим багаття
Хребти високі Закарпаття
Де смак чорниці та ожини
Зелені гори й полонини
Тут є стрімкі холодні води,
Що линуть вниз без перешкоди.
Тут у смереках вітер свище
Тут хмари сплять, тут сонце ближче.
Explorer
Віталька, як керівник походу, висловив прохання писати звіт українською, то ж російськомовний варіант залишу для свого ЖЖ (якщо перекладу)…
Моя сім’я вже на мене косувато поглядала, коли вже втретє за останні 3 місяці зайшла мова про мою участь у велосипедному поході по горах. Але ж суперечити мені не стали: щаслива я – набагато корисніша в ґаздівстві.
Про план походу знала лише те, що маємо піднятися на вершину однієї гори Чорногірського хребта – Петросу (2020 м). Я навіть уяви не мала, в якому районі Карпат знаходиться ця вершина. А горді плани підкорення вершин х-bikе’ом викликали посмішку: за останні 2 роки в нас вже були плани піднятися і на г. Роман-Кош у Криму (аж 2 рази), і на цей самий Петрос. Жодного підкорення не відбулося з тих чи інших причин (звичайно, вагомих 😉 ). Explorer: Щодо підкорення вершин у мене існує думка: ще невідомо, хто кого підкорює – чи ми їх, чи вони нас підкорюють своєю красою та величчю…
Ознайомитися із картами і маршрутом довелося досить швидко – коли виявилося, що я маю оперативно завантажити на щойнопридбаний комунікатор із GPS усі необхідні програми, щоб можна було звірятися із наявним у нас із МИНУЛОРІЧНОГО ПОХОДУ НА ПЕТРОС треком (звірятися, тому що комунікатор у режимі GPS довго не тримає заряд – біля 4 годин). Власне, планувалося повторити маршрут, але на цей раз-таки підкорити Петрос. Проте, закінчення маршруту було вирішено дещо змінити, спустившись з Петросу до с. Лазещина.
Отже, планований маршрут:
22.08 – прибуття до Івано-Франківська, трансфер до с. Кваси, підйом на поділ полонини Менчул.
23.08 – підйом на перевал між г. Петрос та г. Шешул, підняття на вершину Петрос, ночівля трохи нижче сідловини між Петросом та Говерлою (перевал Герменеска).
24.08 – спуск до с. Ясіня через с. Лазещину, трансфер до Івано-Франківська.
Коли розв’язок задачі збігається з відповіддю…
22 серпня ми неквапливо зібрали вели на івано-франківському вокзалі, централізовано закупили їжу на весь похід, завантажилися до бусу і за 350 грн нас підвезли до розгалуження дороги між с. Поліницею (Буковель) і Яблуницьким перевалом (796 м). Водій пропонував закинути нас хоча б на перевал, але Explorer гордо відповів, що це не є проблемою – піднятися звідси на перевал. Explorer: Та був підтриманий в цьому намірі обома дівчатами.
Прямо тут, біля дороги, пообідали і стартували біля 14 години дня. Підняття на перевал далося мені важкувато. Зате з Яблуницького перевалу (921 м), де ми файненько пофотографувалися і відпочили, я неслася, як окрилена. Звичайно, особливої легкості моїм крилам надавав, як не дивно, досить важкий баул на багажнику, то ж на спуску до с. Лазещина досягла швидкості 64 км/год. А далі, аж до с. Кваси так добре їхалося, що швидкість не падала нижче 28 км/год на невеличких підйомах, а в середньому була 30-40 км/год. Звичайно, то був незначний, але постійний спуск. Періодично зупинялася впевнитися, що Віталя із Танею все ще їдуть за мною…
Завдяки цьому кайфовому спускові я аж на 1 км проїхала поворот на КПП “Кевелів”. Добре, що недалеко заїхала і що Віталь пам’ятав той поворот. Заплативши по 10 грн з носа за прохід по заповіднику лісникові (він одразу вирішив, що ми з Польщі – не менше, вочевидь, через наші шоломи і велоформу), ми розпочали крос-кантрійну частину своєї мандрівки. Попереду на нас чекав напіврозвалений міст через ріку Кевелів, випасання в кущах ожини і купання у крижаній річці.
Доречі, для занурення у воду Віталіком був обіцяний водоспад, який от-от мав показатися за поворотом. Наче віслюк за морквиною, я йшла за мрією про купання у водоспаді, серце вистрибувало із грудей – але то більше через постійний підйом по кам’янистій дорозі. Аж раптом Віталь зупинився на запашному лузі, вздовж якого простягнувся тин, і об’явив: “Водоспаду не буде – пересохнув!”. То ж ми із велами та баулами “взяли” паркан, підібравшись до річки, знайшли першу-ліпшу “ванночку”, в якій можна було помістити дупу і по черзі викупались у молодильній воді.
Постійний підйом по кам’янистій дорозі… Здавалося, що так можна підійматися довічно, фізичний стан дійшов до тої точки, коли все все одно куди та скільки ще їхати, коли за черговим поворотом понад річкою ми побачили знайомі Віталікові орієнтири нашої ночівлі – кілька пастуських будиночків. Біля них чинно вечеряла сім’я: батько-кінь, мати-кобила та маленьке лоша.
Радощам нашим не було меж, і де ті сили узялися – швиденько розкинули намета, назбирали дров на вечерю та вечірні посиденьки біля багаття. Спостерігали чудовий захід сонця, а потім ще довгенько сиділи біля вогню, слухаючи завивання вітру, дивлячись на яскраві зорі і не дивлячись на залякування Віталіка підйомом о 6 ранку…
23 серпня. Підкорення норовливого.
Вранці нас розбудило гарчання мотоциклу – то інший лісник проїзджав повз наш табір та вірішив перевірити наші перепустки до заповідника. Заспаними голосами ми йому повідомили, що маємо квитки. Він не став перевіряти й попрямував собі далі, а ми собі далі продовжили дивитись ранкові сни. Обіцяний Віталіком ранішній підйом відбувся десь до 9 ранку (всі годинники були вимкнені аж до 9-30, поки я не ввімкнула комунікатор аби визначити висоту, на якій ми знаходилися – майже 1300 м). Стартували ми о 10-30.
Погода, що не дозволила здійснити підняття на Петрос групі xbike у минулому році, загравала із нами: то на небі з’являлися сірі хмари, то сонце весело скакало с вершини на вершину. На недовготривалих перепочинках ми їли чорницю та брусницю, насолоджуючись неймовірними краєвидами.
Але нескорений Петрос магнітом тягнув залізні шила, заточені у наших… ммм… усередині нас. Піднялися на Шешульський перевал (1591 м) і цілком відчули кайф траверсної дороги, що легким спуском вела нас до того місця, де планувалося заховати наші баули та з легкими велами розпочати власне сходження. Аж раптом нам зустрівся велосипедист Іван з Івано-Франківська. Як приємно високо в горах зустріти брата по духу!
А Іван нам ще й неабияк допоміг, підказавши, що підняття на Петрос краще здійснити з того місця, яке ми проїхали метрів 200 назад. Мене тільки одне настророжило: те, ЯК він переспросив “А ви точно хочете задертися на Петрос з велами?”… Потім я зрозуміла, чому… А поки, обмінявшись контактами і зробивши фото на згадку, ми побажали один одному щасливої дороги. Повернулись на те місце де, як нам здавалося, йде стежка на хребет, по якому рекомендував здійснити сходження Іван. Перекусили.
Джан заховав баули – причому так, що треба було добре їх пошукати навіть коли знаєш, що вони є під цим кущем. Запаслися куртками, їжею, газовим балоном і водою для чаю: видати ковбасу тут Віталь навідсіч відмовився, то ж у нас з Танею був додатковий стимул пертися вгору 😉
І почалося… Стежина, що з дороги саме так і виглядала, дуже швидко и непомітно перетворилася на прим’яту густу траву на полонині, до того ж у довільному порядку обрамленій парканом із ялівцевого стланику і здобрену овечими та кінськими екскрементами. Щодалі то більше все це походило на неймовірний лабіринт: ми бачимо ціль, волочимо через густі трави вели поперед себе, а через стланики – на собі. Так пройшло з півгодини, поки ми виштовхалися на овечу стежинку, густо засипану овечим послідом.
Але він нас тепер зовсім не займав: після цієї півгодини штовханини влоб через стланики… Таня вийшла на стежину трохи раніше нас з Віталем, то ж її червоний шолом то маячив, то ховався за горами метрів за 200-300 поперед нас. Видершись на чергову гору, я і Віталька дуже здивувались, коли побачили Таню метрів за 200 за нами. Як виявилося, справа була не у коварному телепорті, що відкидає туристів за півкілометри вниз по стежці, а у тім, що Таня вирішила трохи нас зачекати, лягла у пухнасто-колючі кущі і… заснула! Звичайно, ми її зачекали на цьому пригорочку, тим більш, що тут ми вже спілкувалися із двома аборигенами, що розважалися у вихідний день сходженням на Петрос. За цим пригорком у нас вийшло навіть проїхати стежиною на велах метрів 100 – ну а потім знову волокти їх на собі на крутий підйом…
…Петрос зустрів нас аплодисментами «пішиків», останні метри ми просто бігли і волали. Далі була довгенька фотосесія – спочатку виключно xbike’івським колективом, згодом до нас підходили бажаючі сфотографуватися із нашими велами, зі мною і Танею, в шоломі і без…
А потім – був гарячий чай під погорілою капличкою Петросу і вистраждана ковбаса. 🙂
Explorer: Нарешті здійснилась моя мрія, про яку я замислився ще два роки тому та невдало спробував здійснити минулого року. На цей раз погодні умови нам сприяли – солнце, напівпрозоре повітря та високі хмарки не заважали роздивитись весь чудовий краєвид, який відкривається з верхівки Петроса. Завдяки своєму положенню, Петрос є своєрідною оглядовою площадкою Закарпаття, з якої видно всі найвеличніші хребти українських Карпат. Свидовецький хребет та гора Близниця на заході, Чорногора, починаючи з Говерли і далеко до самого чубку гори Піп Іван, де чудово проглядаються обриси зруйнованої обсерваторії. Ну, і звичайно, далеко на південному сході, на горизонті в синьому серпанку, таємничі та вигадливі зубасті верхівки Мармороських хребтів…
Думаєте, це й усе? Та ні. Спуск стежиною був теж примітний. Іноді вели знов-таки їхали зверху нас. Мій кілька разів поривався перестрибнути заднім колесом через руль, то ж, приборкуючи здичавілий вел, отримала кілька подряпин і величезний чорний синець на стегні. Аби не дертися знову крізь пухнасті трави до місця схову наших баулів коротким шляхом, Віталька прийняв рішення спускатися овечою стежиною до Шешульського перевалу, а звідти знову тим же траверсом повернутися до баулів і продовжити шлях до Герменеського перевалу. Хто ж знав, що незабаром стежка із середини хребта переміститься до самісінького краю його обривчастої частини? То ж далі було, як у казці: що далі – то страшніше. Звичайно, я трошки перебільшую. Але факт такий: з одного боку були густі стланці, а з іншого – крутий схил, зірватися на який – і було б непереливки. Тому далі вели експлуатувалися в якості самокатів: таким чином можна було займати мінімум місця на вузенькій стежці і в той же час контролювати ногою своє положення на ній. Так і котилися аж до Шешульського перевалу.
Траверс із перевалу до місця схову наших речей був чудовою винагородою за все: на легких, як лані, велах, ми неслися вздовж пречудових краєвидів Чорногірського хребта… оооо… це мрія! Нам навіть не знадобилася GPS-точка, щоб знайти наші речі. Маючи яскраву можливість відчути себе і швидкими ланями і віслюками на короткому проміжку часу, ми продовжили свій шлях вже з баулами. За різким поворотом кайфовий спуск скінчився і розпочався невеличкий підйом.
Тут ми мали чудову можливість відчути, наскільки ж ми все ж-таки втомилися та зголодніли. Почав накрапувати дрібнесенький дощик, і не було причин не зупинитися і не з’їсти курагу із козинаками. Через кілометр підйом скінчився, поступившись легкому спуску, а от дощик – ні. Я відчайдушно вмовляла його залишити нас сухими і дати по-сухому розбити табір. Власне, ми досить швидко дісталися Герменеського перевалу, а ще через кілька хвилин знайшли для себе пречудове місце для табору – серед ялин та з чудовим видом на Петрос. Да і дощик вгомонивсь трохи. Ми мали гарну вечерю і чудові посиденьки із глінтвейном. Вночі дощик поновився з більшою силою, але те нас вже зовсім не займало…
24 серпня. День Незалежності України.
Від нічного дощику вже й слід висох. Свято було вирішено відзначити урочистим підняттям прапору під національний гімн. Таня навіть вишиванку із собою брала! Довго думали-рядили, як же технічно реалізувати це саме підняття. Нарешті придумали. Віталь зіграв на губній гармошці перший куплет гімну, після чого ми його заспівали… ну, як могли. Але то було весело.
Часу у нас було вдосталь: нам треба було лише зібратися і спуститися до Ясенів, Віталь вже домовився про автотрансфер до Івано-Франківська. Тому попаслися на чорничних полянах, фоткалися, Віталь збігав до вискогірного ґаздівства, де купив свіженького молока. На спуску ми купили кілограм щойнозвареної бринзи. Паслися у малиннику.
Щодо самого спуску, то у верхів’ях місцями він був настільки карколомний, що доводилося злізати з велосипедів. Але чимдалі він ставав більш і більш велолюбним.
У Ясінях ми зайшли у колибу, де замовили собі гуцульських страв і по кухлю “живого” пива. Explorer: Так, для стовідсоткової повноти відчуттів від перебування на Гуцульщині нам не вистачало одного – скуштувати знаменитий гуцульский бануш з бринзою.
Усю дорогу в авто спілкувалися із охочим до слів водієм та раділи чудовому походу з ідеальною погодою.
Маючи більше години до відправлення потягу, вирішили прокотитися вуличками Івано-Франківська: куди очі дивляться. Покружляли-покружляли і виїхали на центральну вулицю міста, де проходив концерт з нагоди Дня Незалежності. І тут ми зустріли її, собаку.
Те, що це вона, а не він, було видно по повним молока грудям – десь на неї чекали малята. Ця собака одразу ж пішла за нами: і поки ми фотографувалися, і поки їли морозиво, вона чинно сиділа поруч. Як тільки ми натисли на педалі – вона шуранула за нами, не відстаючи ні на метр і попутньо облаюючи та оббріхуючи зустрічні авто. Так вона і бігла за нами аж до самісінького вокзалу. Навідсіч відмовилася від свіжокуплених для неї сосисок і попрямувала за нами на перон. І не відходила від вагону аж поки поїзд рушив…
Висновки/підсумки:
Загальний кілометраж 103 км.
1й день: 48 км. План повністю виконаний.
2й день: біля 35 км (невідомо, скільки велокомп не зарахував, поки рух був <=2,5 км/год або вели їхали верхи на нас. План повністю виконаний.
3й день: 20 км. План повністю виконаний.
В скарбничку ідей: важливо впевнитися, а може записати у розкладці, що кожен учасник має подбати про наявність у нього перекусу (горішки, шоколад, сухофрукти, козинаки та ін.) на денний перехід у разі, коли група централізовано харчується тільки вранці та ввечері.
Explorer:
Від себе можу додати, що на мій погляд цей маршрут є ідеальним для велосипедного гірського туризму. Нехай і не дуже легкі підйоми, та й спуски досить екстремальні, але ж майже всю відстань можна їхати. Питної води вистачає скрізь. Уздовж дороги розкидані колиби, в яких можна ночувати в негоду. Вистачає й обладнаних місць для стоянки під відкритим небом.
Як нам все-ж пощастило з погодою! Перебуваючі рік тому в цих самих місцях, я бачив навколо тільки щільну завісу, утворену хмарами. Які ж чудові Карпати в ясну погоду!
Не можу втриматись, не висловивши подяку чарівним дівчатам, які склали мені чарівну компанію! Їх неповторна краса, наклавшись на велич карпатських гір, створили поістині неймовірний букет!
Автор тексту Sne_zhinka.
Наш трек:
