Велопохід партизанськими стежками Сумщини
Переглянути Буринь-Красний-Путивль-Литвиновичі-Кролевець, Сумщина на карті великого розміру
20.08.2011 м. Буринь – с. Червона слобода – с. Шевченкове – х. Красний – с. Октябрьське – м. Путивль. Відстань 46 км.
5:00.
Ішов дощ. Прокидатись було важко. Все ж таки вмовила себе встати, бо сьогодні починався дводенний велопохід по душевних місцях із веселою компанією. Explorer: Що казати, коли негода застає в дорозі – вибору вже не маєш. Та ось змусити себе на світанку вилізти з теплого ліжка, щоб їхати кудись під дощем – надзвичайно важко…
Отже поїзд Кіїв-Харків мчить нас до станції Буринь (Сумська область). Більшість в групі вирішили додивитись сни, а я та Андрій (Skaska) вештались по вагонах, досліджуючи, хто як влаштувався.
Три з половиною години минули, і от ми на моїй малій Батьківщині – Сумщині.
О 10:50 вийшли на маршрут. Маршрут на цей день був не складний, але цікавий тим, що прокладений здебільшого орієнтуючись лише по точках, куди б хотілося потрапити, а не по дорогах.
Нам треба було подбати про їжу, закупівля виявилась цікавою – ми “тарились” в місцевому сільському магазині, де перелік категорій товарів вражає : хліб, взуття, ланцюги Shimano, пиво, лопати, овес, банани – це невеличка частина переліку. Explorer: звичайна картина для “сільпо” радянських років. Але справляє враження на звичних до мегамаркетів киян.
Дороги в цій місцевості нагадують Київський ПДН. Але більш дикі, не такі розкатані, та майже безлюдні.
Трішки поблукавши, ми приїхали на добре знаний пляжик на річці Сейм біля хутору Красний. Але цього року погода не сприяла купанню та іншим пляжним забавам. Навпаки, довелось розводити вогнище та грітись.
Час від часу нас поливав дощик, який був схожий на душ, через те що він раптово починався, а потім так само в одну мить вщухав. Зрештою, час “матрасу” в цьому чарівному куточку вирішили скоротити та поїхали в напрямку міста Путивль, до готелю та вечері.
По приїзді до Путивля, перечікували дощ за кавою та чаєм. В закладі нам приділив багато уваги місцевий кіт. Нам усім, а особливо Олексію. Як Олексій не опирався, але кіт настирливо застрибував та вперто хотів посидіти саме біля нього.
З’явилась думка, що кіт відчуває: щось болить. І таки вгадали. Нажаль, пиріжки з Буринського вокзалу зіпсували самопочуття нашому другу. Мораль: ковбаса, що лежить поряд із ланцюгом Shimano завдасть вам меншої шкоди ніж пиріжок з вокзалу.
Путивль розташований в мальовничій місцевості. Як і більшість давньоруських міст, він виник на високому березі річки Сейм серед декількох пагорбів, які розділені глибокими ярами. Поки ми вирішували, чи оглядати Путивль під дощем, чи залишити це на завтра, дощ закінчився, і ледь не вперше за день визирнуло сонечко. Ми поїхали на ознайомлення з найгарнішими місцями цього древнього міста.
Міський парк «Городок». Пам’ятник княгині Ярославні, що чекає поки князь Ігор б’ється з половцями, та краєвид, що відкривається з цього пагорба.
Пам’ятний знак у вигляді хреста захисникам Путивлю від монголо-татарських загарбників.
На пам’ятній дошці накреслено:
«Здесь покоится прах защитников Путивля,
погибших в 1239 году при обороне города
от монголо-татарских завоевателей.
Вечная память и слава павшим за Родину»
Пам’ятник Ковпаку С.А. – керівнику партизанського руху на Путивльщині.
Та краєвид, що відкривається з цього пагорба.
Свято-Мовчанський жіночий монастир, XVI-XIX століття.
Набравшись вражень – їдемо до готелю Монастирський. Ним виявився невеличкий охайний будиночок з привітним персоналом та господарями, затишними номерами.
Вечеряти ми пішли в заклад, який більше нагадував музей.
Напевно, таким чином господарі вирішили розважати гостей, поки ті чекають на їжу. Бо чекати довелося дійсно довго. Провівши увесь вечір в кафе-музеї ми не встигли в сауну. Так і позасинали з не пропареними кісточками.
21.08.2011 м. Путивль – с. Спадщина – Спадщанський ліс – с. Литвиновичі – с. Петрівка – с. Локня – м. Кролевець. Відстань 67 км.
7:00.
Ішов дощ… Я засмутилась, побачивши – все небо затягнуте сірими хмарами, адже нас чекали 70 км ґрунтових доріг, і не хотілося перетворити подорож на копирсання в багнюці. Але діватись нема куди, з маршрутом вирішили визначатись вже по ходу.
Швидкий сніданок в готелі, і – вперед.
Початок нашого шляху від Путивлю до Спадщанського лісу знайомий мені до деревця, ями, камінчика, бо багато років поспіль ми ганяли тут в дитинстві на роверах, і з того часу мало що змінилося.
А от ліс (за винятком дороги до музею) я раніше не досліджувала – боялась його чомусь.
В лісі зупинки:
партизанська землянка часів Другої світової війни;
музей партизанської слави та експозиція сучасної важкої зброї.
Якщо коротенько, було так. Під час Другої світової війни у важкодоступному лісі під Путивлем влаштувалися партизани під командуванням Сидора Ковпака. Спроби німців вибити партизанів з лісу виявилися безуспішними, а потім загони народних месників і самі стали виходити звідти з рейдами, дійшовши в результаті до західних кордонів України.
Ковпак став двічі героєм Радянського Союзу і написав книгу мемуарів «Від Путивля до Карпат». А в Спадщанському лісі в 1967 році створили Музей партизанської слави, який у 2007 році поновили завезеними одиницями бойової техніки, переважно післявоєнної.
За музеєм цивілізація закінчується – починається той самий важкодоступний ліс.
Трохи поблукавши в пошуках дороги, що виведе нас в правильному напрямку, ми виїхали на заливні луки, прорізані руслами маленьких річок.
Поблукали ще й там і виїхали на дивну дорогу, спотворену якимсь аццким трактором, що схожа на величезну пральну дошку. По ній в’їхали в с. Литвиновичі. Окрім дряпання на пагорб, ми нічого незвичного не чекали. Але Віталій-Джан знайшов несподівано для всіх стару величезну дерев’яну церкву. Стоїть ця церква на місці давньоруського городища, що є пам’яткою археології та охороняється законом… УРСР. Цікаво, про це місце взагалі хтось пам’ятає? Але найдивовижніше видовище чекало нас у дворі церкви – прямо під небом, на спотворених часом дерев`яних стовпах, непохитно висіли дзвони. Церковні дзвони, виготовлені дуже давно, судячи з вигравіюваних на них: “14 п. 34 ф.” (14 пудів та 34 фунти) та “Колокольный заводъ въ Ростовƀ на Дону” . Якимось дивом вони вціліли, незважаючи на війни та революції, зміни влади та поколінь.
Після Литвиновичей на нас чекала дорога крізь яр, а потім поля…кукурудза, гречка, невідомі рослини. Місцями врожай вже зібрали, і здавалося, що їдеш по пустелі. Діло було до обіду, група почала відчувати втому, хотіли нарешті спіймати момент, коли усі зберемося, щоб зупинитись поїсти. Ловили довго, зрештою привал зробили посеред дороги між гречаними полями, щоправда так і не наздогнавши Олексія.
Вїзд в с. Локня запам’ятався тим, що розігнавшись на глиняному спуску, в низу, де глина була мокра, 3 байкери підслизнулися та впали. Коли ми впевнилися, що всі цілі – повеселилися. М’які падіння трішки розшевелили групу, що, здається, почала входити в транс від цієї польової дороги. В селі набрали води. Усі із задоволенням прийняли участь в процесі діставання її простим народним методом з колодязя – лелеки.
Середня швидкість пересування групи була низькою, ще й іноді доводилось давати гаком зайвих кілометрів. Тож вибравшись на трасу, ми прийняли рішення докотити спокійно до Кролевця по асфальту, а не занурюватись знов в ґрунти, ризикуючи запізнитись на поїзд.
Олексій по дорозі розповідав нам про якійсь загадковий яблуневий сад, що росте в Кролевці. Час був, тож ми поїхали дізнатись, чим же цікавий цей сад. Чесно кажучи, побачене мене дійсно здивувало і зацікавило. Яблуня-колонія віком більше 220 років. Досягти такого віку вдалось завдяки унікальній властивості: коли стовбур вже відмирає, гілки нахиляються вниз і укорінюються, таким чином продовжують жити. Яблуня ця займає вже 0,10 га.
По дорозі на вокзал нас знов спіймав дощ, але ми вже програму свою виконали і з відчуттям втоми та радості сховались в приміщені вокзалу, спокійно запакували велосипеди, дочекались нашої електрички підвищеного комфорту і – на Кіїв.
P.S. Дякую своїм друзям Xbike’рам та дружньому велоклубу Velorout за пригоди.
Автор тексту Aloe.
0
